Вопрос от посетителя
Будь-ласка напишіть мені Діалог на тему професійні інтереси однокласників і якщо або ще можна на інші теми Діалог з видатною історичною особистістю
Отвечает Илюха:
* Діалог з видатною історичною особистістю – легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*
Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним.
Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній – дуб, під дубом сидить літня людина й – ба!- пише щось…
– Доброго дня вам! – окликаю його.
– Доброго, синку… – відповів він мені з сумом.
– А що ви робите?
– Пишу… Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу…
– Хіба… А вас не Тарасом звуть?
– Тарасом, Тарасом…
– Невже ви – Тарас Шевченко?
– Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне…
– От воно як… А що пишете? “І мертвим, і живим…”? Чи “Садок вишневий”?
– А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше…
– Послухайте, а можна вас запитати?
– Що саме?
– Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому…
– Геніальним? Дивина, синку, дивина… Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне – виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась.
– Зрозуміло… Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми… І картини ви малюєте теж!
– Це – поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я – всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю – чи виконається, чи ні?
– Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого – хоч відбавляй…
І раптом мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви…
Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!